Лист читача

 Хочу розповісти вам одну історію. Але спочатку – трохи про себе. Живу в місті Вінниця, яке розташоване в центральній частині України. Ще зовсім недавно в моїй країні тема релігії була темою табу. Для прикладу, єдиною книжкою про Бога в домі моїх батьків, а мій батько був офіцером Радянської Армії, була книжка під назвою «Забавне про релігію». П’ять років тому «абсолютно випадково» потрапила на дитячу службу в костьолі, де служать священики з ордена капуцинів, Очі монашок, які світились любов’ю до чужих дітей, і проста проповідь священика зворушили моє серце.  Костьол став для мене рідним. А Слово якимось чином стало змінювати мене зсередини. Ніби все моє життя, розбите на окремі пазли, яке до цього часу лежало в коробочці, стало вибудовуватись у незвичайну картину. Гіркі, важкі миті мого життя набули змісту і значення.  Красу гірського пейзажу неможливо   передати без темних плям і тіней. Так і моє життя: який би куточок не зачепила моя пам’ять, почало освячуватись любов’ю Отця, який терпляче вів мене до себе.  Два тижні тому, через погане самопочуття, потрапила до лікарні на денний стаціонар. Лікар прописав необхідні ліки, ін’єкції.  Я живу поруч з лікарнею, і мене цілком влаштовує так такій спосіб лікування. Пролежавши після крапельниці близько двох годин, пацієнти ідуть додому. Отже, вдома я можу  комфортно провести решту дня.  Ось перший ранок у лікарні. Лежу на ліжку і чекаю своєї черги, тобто, коли медсестра поставить мені крапельницю. Навпроти мене – молода жінка років тридцяти. Вона пришла після мене, тому лежимо в чеканні медсестри. Між іншим, жінка чимось стурбована. Виявляється, минулого разу вона залишила тут свою книгу. Її намагання відшукати пропажу виявились марними.  Через кілька хвилин я дізналась, що у жінки – двоє милих хлоп’ят – близняток. Їм по п’ять років, вони відвідують садочок. Запитую,  хто допомагав у перші роки їхнього життя.  Так як, незважаючи на те, що у мене між дітьми різниця в чотири роки, можу собі легко уявити, як малюки – близнятки одночасно починають «обурюватися». Їм, виявляється , хочеться пити, їсти, їм жарко, холодно, ріжуться зубки, болить животик. Молода мама додає: «І на горщик, якщо встигнеш, теж ходять одночасно». Ми з нею посміялись.  – Звісно, у п’ять років з ними вже значно легше, – каже вона. – Так, піднімати близняток важко, але Бог вас дуже любить. У наш час не кожна жінка, яка хоче мати дитину,  фізично може здійснити свою мрію. Запитую, чи ходить жінка до церкви. Адже її дітям потрібна опора, сильна опора, здатна підтримати майбутню людину з її труднощами, які неодмінно будуть на шляху. І цією опорою може бути Бог, який так любить кожного з нас.  На це жінка відповіла, що Бог у неї – тут. І торкнулась грудей. Цей жест був дещо нервовим. І, схоже, свідчив про те, що моїй співбесідниці неприємна тема розмови. Вона замовкла.  У мене промайнула думка, що решту дві години ми проведемо у мовчанні. Моє его було дещо зачеплене. Але вона має цілковите право на власну думку.   До мене підійшла медсестра, кінчиком голки легко знайшла мою вену, і крапельки рідини з флакончика почали повільно розчинятися в крові.   Не знаю, що відбувалося в голові у моєї сусідки по палаті, доки вона мовчала. Але тут її начебто прорвало, вона раптом почала ставити мені одне питання за одним. Запитання були продуманими і динамічними. Йшли одне за одним, у міру того, як я встигала на них відповідати.  Перше запитання було поставлене, я сказала б, з роздратуванням. – Скажіть, навіщо мені церква? – запитала вона, – Бог і так завжди зі мною. – Це правильно,  Бог з вами, а як часто ви приходите до нього? Христос – Бог, який любить грішників. А  де християнин може покаятися  і отримати відпущення гріхів? І як грішник може жити заповідями, якщо не отримує природу Ісуса Христа – Його тіло під час Євхаристіі? – Якщо Бог любить, то чому допускає смерть новонароджених і маленьких дітей?  На її запитання відповідаю словами маленького Луки з книги «Невигадані історії»: « Бог їх любить і хоче, щоб ці діти були навколо Нього, вони ідуть прямо на небо». Я також скористалася відповідями Луки на запитання: «Чому існують війни і стихійні лиха?». – Бог дав нам свободу, щоб ми могли вибрати чи добро, чи зло. А при стихійних лихах Бог дає нам можливість проявити любов до ближніх, надавши їм дах, їжу, одяг.  Молода жінка уважно мене слухала. А я настільки була захоплена розмовою, що й не помітила, як флакончик з ліками спорожнів і сестричка витягла у мене з вени голку.  Жінка помовчала хвилинку, а потім сказала: – Я не можу ходити до церкви, бо осуджую батюшок, які немилосердно деруть за хрестини, вінчання, за освячення житла, за відспівування покійника. Вони на нас наживаються. З десяток разів, не менше, чула я таку відповідь від різних людей. Як їм пояснити, що за свої мізерні пожертвування я в своєму житті отримала значно більше як у матеріальному плані, так і в духовному? Мені дуже хотілось сказати, що в костьолі, куди я ходжу, монахи не вимагають гроші за свої послуги. Ти можеш зробити пожертвування, до того ж  не особисто їм у руки, а в канцелярію. Але розумію, що не маю права протиставляти православних і католиків. Згадала невеличке оповідання з історій Бруно Ферраро. Про пастуха, який щоразу на лісовій галявині залишав для Бога мисочку з молоком. І коли Мойсей сказав пастухові, що Бог не п’є молока, то Бог зробив зауваження Мойсею, що він неправий: « Так, я не п’ю молока, але я можу обдарувати ним того, кого захочу». І не важливо, як батюшка розпорядиться вашими пожертвуваннями, важливо, що ви пожертвували свої заощадження для Бога. Ми з жінкою говорили про релігійне виховання дітей. Про те що церква турбується про сім’ю, і там можна зустріти справжню Любов. Говорили про те, що може так статися, що будь якої хвилини, коли дитині буде важко і вона, з якихось причин, не захоче поділитися з вами бідою, дитина буде знати, що є Хтось, Хто завжди поруч і Хто ніколи не зрадить. І для кожного з нас це найдорожчий скарб. Нам давно вже пора було розходитися. Жінка почала збиратися додому. Вона попросила мій номер телефону. Щоб довідатися, коли після літніх канікул відновляться дитячі служби в костьолі, бо вона має намір водити на них своїх хлопчиків.

Я розповіла вам цю історію тому, що, як і всі ми, боюся бути смішною в очах оточуючих. А ця ситуація показала, наскільки непередбачувані результати нашого одкровення. І, можливо Бог приготував для цих хлопчиків незвичайне майбутнє. Втім, питання , як і раніше, не в тому, хто використає залишене у лісі молоко. А важливо, щоб ми не боялися говорити про Того, хто терпляче чекав нашого приходу. І так само чекає, можливо, того, хто зараз поруч з вами, і не підозрює, яким величезним багатством ви можете поділитися з ним.