Подія, яка надала сенс усьому

Автор: ks. Mieczysław Piotrowski TChr

Історичний факт загального очікування

Йосиф Флавій, єврейський історик, пише, що в народі ізраїльському тієї доби (І ст.) вважалося чимось очевидним, що незабаром має народитися месія, володар світу. Ця переконаність була найважливішим мотивом збройного повстання євреїв проти римського панування – найбільшої мілітарної сили тогочасного світу (66 – 70 рр.). Ізраїльтяни очікували приходу месії у І ст., отже – у той час, коли народився Ісус. Приблизну дату його приходу визначили, спираючись на два тексти Святого Письма зі Старого Завіту.

1. Пророчий текст, найбільш промовистий для єврейської свідомості, міститься у книзі Даниїла (Дан 7,13-14; 9,24). У цьому пророцтві знаходиться (9,24) єдина у Старому Завіті конкретна вказівка на час виконання обітниці. Із цього пророчого тексту довідуємося, що месія має народитися після того, як мине „сімдесят седмиць”. Для всіх коментаторів ясно, що тут ідеться не про тижні, а про семилітні періоди, оскільки у єврейській мові вираз shabhuim означає „семиліття”. Отож пророцтво повідомляє, що месія з’явиться після того, як мине сімдесят семиріч (490 років) після декрету царя Артаксеркса (458-457 до Р.Х.), або ж – як твердили інші – від декрету Кира (538 р.). Точно відомо одне: це пророцтво вказує на прихід месії у ті роки, коли жив Христос.

Це надзвичайний факт, адже лиш один раз у Старому Завіті подано приблизну дату приходу месії – і вона справді стала для християн початком месіанської ери. Кумранські розкопки підтверджують, що саме таке розуміння пророцтва Даниїла проголошували юдейські ченці з-над Мертвого моря, які користувалися великим авторитетом у всьому Ізраїлі у питаннях тлумачення Святого Письма. Також й інші впливові особи в Ізраїлі подібним чином
вираховували час приходу месії – володаря світу, і цей факт пояснює те, чому за часів Христа таким сильним і поширеним серед євреїв було очікування на прихід месії. Відповідно до цих бачень, месіанський час мав розпочатися приблизно за 20 років до наших розрахунків дати народження Христа. Також слід завважити, що Ісус Христос, називаючи себе „Сином Людським”, багато разів вказував, що це пророцтво сповнилося в Його особі.

2. Другий текст міститься у книзі Буття: „Берло від Юди не відійде, ні жезл із-поміж стіп у нього, поки не прийде той, якому він належить, йому будуть коритися народи” (Бут 49,10). Берло – символ правління – було відібране в Юди за часів Христа; тоді панував Ірод Великий, останній юдейський цар, а по його смерті держава Ізраїль втратила будь-яку автономію аж до 1948 р. Євреї за життя Христа нерозривно поєднували втрату незалежності й панування римлян, що також відповідає тексту пророцтва Якова (Бут 49,10).

Для євреїв, які увірували в Христа, було очевидно, що то Він є очікуваним месією. Натомість ті, які Його відкинули, змінили інтерпретацію цього пророцтва, стверджуючи, що воно стосується цілого народу Ізраїлю, а не конкретної особи.

Хіба не наштовхує на роздуми факт, що юдеї встановили канон із 24 книг Старого Завіту, без можливості його розширення, саме за часів Ісуса? У такий спосіб вони визнали, що Боже Об’явлення осягнуло свою повноту. А крім того, і храм єрусалимський зазнав цілковитої руйнації 76 року. Отже, на цьому закінчилося старозавітне священство і принесення жертв. Після єврейських повстань проти римської влади у 70 р. та в 132 р. н.е. настає цілковите розсіяння юдеїв по всьому світу.

Таємниця віфлеємської зірки

У Євангелії від св. Матея читаємо: „Коли Ісус народився у Віфлеємі Юдейськім, за днів Ірода царя, мудреці прийшли в Єрусалим зі Сходу і спитали: „Де цар юдейський, що оце народився? Бо ми бачили зорю його на сході й прийшли йому поклонитись” (Мт 2,1-2).

У грудні 1603 р. німецький астроном Йоганн Кеплер помітив накладання (кон’юнкцію) Сатурна і Юпітера, що давало дуже сильне світіння. Після ретельних підрахунків Кеплер ствердив, що подібне явище могло відбутися 7 року до Різдва Христового. На свій подив, астроном відкрив коментар до Святого Письма, написаний рабином Абарбанелем, з чийого тексту випливає: юдеї вірили, що месія прийде на світ саме тоді, коли світіння Юпітера і Сатурна у сузір’ї Риб накладуться одне на одного. Як з’ясувалося, таке переконання було загальнопоширене в ізраїльському народі. Про це знаходимо, наприклад, у середньовічному коментарі до книги Даниїла.

Наука підтвердила, що славетна стародавня вавилонська астрономічна школа з міста Сіппар, що існувала в районі Євфрату, навчала: вже починаючи з 7 року до Р.Х. належить у Палестині очікувати приходу на світ „володаря всесвіту”. Знайдення і розшифрування 1925 року клинописного зоряного календаря із Сіппару доводить, що вавилонські астрономи у 7 році до Р.Х. аж тричі спостерігали кон’юнкцію Сатурна і Юпітера (29.05, 1.10 і 5.12). Такий збіг світіння цих двох небесних тіл настає лише один раз на 794 роки. Вірогідність цих даних підтверджує сучасна астрономія.

У Берліні зберігається так званий планетарний стіл. Це папірус, на якому єгипетські астрономи детально записали всі рухи планет, починаючи з 17 року до Р.Х. до 10 року після Р.Х. Ці спостереження підтверджують підрахунки Кеплера, що 7 року до н.е. відбулася кон’юнкція Юпітера і Сатурна, яка була найбільш помітною в регіоні Середземноморського басейну.

Істориків дивує факт, що в ті часи, коли народився Христос, не тільки серед юдейського народу панувало поширене очікування на прихід месії, але й інші народи очікували швидкого народження у Юдеї володаря світу. Отож це історичний факт, що за часів Ісуса увага всього поганського світу також була привернена до Палестини. Про це, зокрема, пишуть римські історики доби перелому першого і початку другого століття н.е.: Тацит в „Історії” та Светоній у „Житті Веспасіана”.

Єдиний і неповторний феномен

Винятковість юдаїзму і християнства полягає вже в тому, що прихід месії був передбачений пророками Старого Завіту впродовж двадцяти століть до його народження у Віфлеємі. Магомет, Будда, Конфуцій та всі інші засновники релігій узагалі не були очікувані.

Отож від самого початку історії Вибраного народу Ісус був заповіданий і до нинішнього дня вшановуваний як Спаситель, Бог-Людина. Факт, що упродовж 40 століть Месії віддається честь, не вкладається в жодні історичні закономірності. Юдаїзм і християнство – це винятковий феномен, єдиний і неповторний в історії всіх релігій.

Розпізнати очікуваного месію в Немовляті Ісусі, народженому в убогості у віфлеємській стайні, було надзвичайно важкою справою. Розпізнати у Ньому істинного Бога, Який став людиною, – завдання для людини практично неможливе. Належить пам’ятати, що юдеї вшановували Ягве, Який був трансцендентний, неявний; Його і не можна було собі уявляти, а тим більше – представляти на образах чи вимовляти Його ім’я. Твердження, що якась людина є Богом, було для Ізраїлю найбільшим святотатством і  блюзнірством. Тому головною причиною засудження Христа на смерть було саме те, що Він, людина, вважає себе Богом (пор. Мт 26,63-66). І Магомет та релігія, яку він заснував, є виявом протесту й бунту проти християнства, яке проголошує, що людина Ісус є Богом. Довкола куполу єрусалимської мечеті Омара, одного з найважливіших сакральних місць для мусульман, видніє напис, який доводить до відома християн, що „Ісус є сином Марії, таким само, як інші люди”. Віра в те, що людина Ісус є істинним Богом, що Він був зачатий у лоні Діви Марії і народився так, як кожна людина, була чимось настільки абсурдним для розуму й переконань не лише ізраїльтян, а й поган, що ніхто у здоровому глузді не був би спроможний допустити думку про втілення Ягве у конкретному місці й певному моменті історії.

За часів Ісуса загальне очікування на прихід месії, котрий як людина буде посланцем Бога, викликало «з’явлення» чималого числа самозваних месій. Були серед них Варавва, Февда, Бар Кохба та інші, які організували збройний спротив римлянам. Але після їхньої смерті і придушення повстань не залишилося по них ніяких послідовників, а пам’ять швидко згасла. Натомість після ганебної хресної смерті Ісуса у єврейському середовищі одразу ж народилася віра у Його воскресіння, як і в те, що як істинна людина Він є водночас істинним Богом. Віру у Воскресіння та Божество Ісуса Христа поширювали з неймовірною швидкістю по всій римській імперії перші сповідники християнської віри, які були юдеями. Правда про те, що Ісус є істинним Богом, була проголошувана з ризиком для життя одразу по Його смерті та Воскресінні. Підтвердження про це чудо знаходимо у текстах наверненого юдея – св. Павла: „Тому і Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі і під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є ГОСПОДЬ на славу Бога Отця” (Флп 2,9-11).

Для кожного відкритого до істини дослідника стає очевидним, що народження християнства є, поза сумнівами, одним із найбільших чудес в історії, і що воно може бути тільки справою самого Бога, Котрий народився як істинна людина у віфлеємській стайні, аби своїм життям, Стражданням, Смертю і Воскресінням дати шанс спасіння кожній людині. І тільки ті люди, „які правду спиняють несправедливістю” (Рим 1,18), замкнені і не можуть прийняти і визнати цього факту.

Коли народився Ісус?

Із численних юдейських і християнських текстів, творів римських істориків – Тацита, Плінія Молодшого, Светонія, а також єврейського історика Йосифа Флавія – виникає факт історичного існування Ісуса. З усіх визначних особистостей стародавньої доби Ісус Христос має найбагатший і найбільш задокументований біографічний матеріал. Ісус народився, коли володарем римської імперії був кесар Октавіан Август (30 р. до н.е. – 14 р. після н.е.), а царем Юдеї був Ірод Великий (37 р. до н.е. – 4 р. після н.е.).

525 року Папа Йоан І звелів скіфському монаху Діонісію Малому (Dіonysius Exiguus) усталити точну дату народження Ісуса Христа. Згідно з підрахунками Діонісія, Ісус народився у  Віфлеємі 754 року від заснування Риму. Однак сучасні дослідження показали, що цей римський абат помилився у своїх підрахунках саме на 6 або 7 років. Отож Ісус народився 747-748 року від заснування Риму, тобто 7/6 року до нової ери. Незважаючи на цю помилку, дата Різдва Христового, подана Діонісієм, стала початком відліку часу „нашої ери”. Ісус Христос є найбільшою постаттю в історії людства. Його народження викликало поділ історії на „старий період” – до Христа, і „новий період” – після Христа.

Дивовижна правда Божого Різдва

Християнство радикально відрізняється від інших релігій вражаючою правдою про Боже Народження: істинний Бог став істинною людиною. Народжуючись у Віфлеємі як беззахисна дитина, Господь Бог долає безконечну дистанцію, що відділяє нас від Нього, дистанцію, спричинену нашими гріхами. Керуючись безкорисливою любов’ю, Творець стає істинною людиною, бере на себе гріхи всіх людей і, воскресаючи, досягає остаточної перемоги над сатаною, гріхом та смертю, даючи нам змогу з’єднатися з Ним у любові. Святий Григорій з Назіанзу не вагається ствердити, що Бог став людиною, аби зробити можливим те, щоби кожна людина стала Богом.

Любов між Богом і людиною ніколи не народжується за умов безвиході або примусу, але тільки тоді, коли є цілковита свобода вибору. Тому Господь Бог, об’являючи себе в Ісусі Христі, з поваги до людської свободи залишається Богом „прихованим”. Він не хотів поневолити нас всемогутністю Божественної краси, і тому Божество Ісуса залишилось „прихованим” у Його людстві, і його можна було розпізнати єдино лише на шляху віри. Таким чином, Дитятко Ісус є об’явленням покірної любові й милосердя Триєдиного Бога, і водночас пошаною, відданою свободі людини. Його Божа, всемогутня любов виявляється у беззахисності Віфлеємського Немовляти і в покорі слуги, який обмиває ноги (пор. Йн 13,8). Аби відкрити нам дорогу до неба, ця любов бере на себе гріхи всіх людей, пізнаючи страхітливі страждання та смерть, які з цих гріхів випливають. Завдяки життю Ісуса як людини ми можемо відкрити таємницю Бога, Який є один, але у трьох Особах: Отця, Сина і Святого Духа. Ця таємниця доступна також тільки на шляху віри, „чинної любов’ю” (Гал 5,6). Тоді стають зрозумілими слова Ісуса: „Хто Мене бачить, той бачить того, хто послав Мене” (Йн 12,45); „Я і Отець – одно” (Йн 10,30).

У таємниці Різдва Господнього ми також відкриваємо радісну істину, що, стаючи справжньою людиною, Господь Бог „у якийсь спосіб з’єднався з кожною людиною” (Gaudium et Spes, 22). Завдяки таємниці Втілення кожна людська істота має нескінченну гідність дитини Божої та невід’ємне право на життя від моменту зачаття аж до природної смерті, а також право на свободу совісті. Гідність і цінність людини не визначає ні соціальна верства, з якої людина походить, ані колір її шкіри, ні інтелектуальний рівень ані стан її здоров’я, а тільки саме її «людство», яке є святим, бо ж із ним ототожнюється сам Бог: „Усе, що ви зробили одному з братів моїх найменших, – ви мені зробили” (Мт 25,40). Отож таким ось чином із кожною людиною завжди з’єднаний Ісус, Який прагне провадити її крізь усі життєві випробування до повноти щастя у небі. Проблема існує тільки з боку людини: чи вона на це погодиться, намагаючись жити вірою.

Таємниця Божого Народження постійно об’являється наново. Ісус Христос, втілений Бог, невпинно приходить до своєї „власності”. І, на жаль, є такі, хто – як і у Віфлеємі – не бажають Його нині прийняти (пор. Йн 1,11). Тільки в тій людині, яка береться до труду життя, відповідного принципам Євангелія, перебуває на щоденній молитві, підводиться після кожного падіння у таїнстві Сповіді та приймає Ісуса у Євхаристії „як свій хліб щоденний, (…) щоденно сповняється таємниця Божого Народження, чудо Божого Слова, Яке стає тілом” (св. Едита Штайн).